У чому секрет популярності Берні Сандерса та його значення для України

Берні Сандерс випереджає Джо Байдена у загальнонаціональному опитуванні серед зареєстрованих прихильників Демократичної партії США. У першого підтримка становить 27%, у другого — 24%. Порівняно з попереднім опитуванням у грудні підтримка Сандерса зросла на 7 процентних пунктів, тобто з 20%, а у Байдена вона знизилася на 2 процентні пункти з 26%. Такі новини 22 січня оприлюднила CNN, одна з провідних медіакорпорацій у США https://www.cnn.com/2020/01/22/politics/cnn-poll-sanders-biden-january-national/index.html.

Чому програма Сандерса така популярна? І яке це має значення для України?

Економічна сутність програми

Безумовно, виборцям пан Сандерс сам по собі переважно нецікавий — тому акцент у цьому питанні саме на його програмі. Це не вибори в режимі «нові та молоді обличчя».

Отож чим програма Сандерса відрізняється від інших?

По-перше, вона прогресивна у сенсі зміцнення суспільства загалом. По-друге, вона ґрунтується на економічній парадигмі, яка здобула визнання на тлі безпорадності «авторитетних експертів та економістів».

Сандерс пропонує американському суспільству багато амбітного. Зокрема, безплатну медицину (Medicare for All), безплатне навчання у коледжі (Tuition-Free College), програму гарантованого робочого місця (Jobs Guarantee), новий економічний курс зі збереження довкілля (Green New Deal), списання студентських боргів (Student Debt Cancellation), здешевлення вартості ліків, приборкання впливу корпорацій та зменшення розриву в зарплатах між топ-менеджерами й найманими працівниками та між іншими групами громадян за статтю, расою тощо.

Пояснімо ж більше економічне підґрунтя цієї програми.

Пропозиції Сандерса суттєво відрізняються від запропонованих заходів інших кандидатів, що їх прийнято вважати «центристами», серед яких і Джо Байден, і навіть Елізабет Воррен. «Центристами» називають тих демократів, хто пропонує «не розхитувати човен» і зберігати «послідовність». Насправді така поведінка є консервативним підходом.

Сутність цього підходу від демократів-центристів у тому, що вони базують свої пропозиції на застарілій економічній парадигмі (її ще називають економічним «мейнстримом»).

Але цей економічний «мейнстрим» у суспільній думці поставлено під сумнів. Адже його постулати виявилися неправдивими — особливо коли прості американці втратили робочі місця під час кризи 2007–08 років, а вузьке коло з представників фінансового сектора отримало щедру фінансову підтримку. У відповідь у суспільстві виник рух Occupy Wall Street, що на українську слід перекладати як «Майдан проти Волл-Стріт».

«Мейнстрим» хоч і вдався до переосмислення реальності й адаптувався до нових умов, та все ж лишився інертним і через це консервативним (тобто він схильний до збереження сталих суспільних відносин, негативні наслідки яких після кризи 2007–08 років є очевидними для суспільства).

Економічна парадигма Сандерса — прогресивна. Тобто така, що рухає суспільство до нового суспільного контракту: єдність через перегляд тих усталених економічних процесів.

Лідером у формуванні нової економічної парадигми є економічна школа, відома в світі за абревіатурою MMT: modern money theory, або сучасна теорія грошей. Найбільш публічною фігурою цієї школи є Стефані Келтон. Вона співпрацювала з Берні Сандерсом іще до його виборчої кампанії у 2016 році. І є його радницею також у кампанії 2020-го.

Чим відрізняється сучасна теорія грошей від мейнстримного підходу, який все ще превалює по всьому світу, зокрема й в Україні?

Вона робить непомітну революцію в суспільно-економічних тенденціях. Навіть мейнстримні економісти без зайвого галасу адаптують певні блоки з аналізу сучасної теорії грошей до власної парадигми.

Приклад: на слухання в Сенаті США у листопаді 2019 року троє з чотирьох запрошених доповідачів пояснили сенаторам, що слід залишити в минулому міф про загрозу від державного боргу та дефіциту федерального бюджету в країні, яка базується на суверенній монетарній системі. З тих трьох економістів лише один — Рендалл Рей з Економічного інституту ім. Леві — був безпосереднім представником сучасної теорії грошей. Решта двоє, що адаптували певні позиції цієї економічної школи, — відомі мейнстримні економісти Олів’є Бланшар та Джаред Бернштейн. Перший з них донедавна був головним економістом МВФ, а другий є багаторічним радником Джо Байдена https://budget.house.gov/legislation/hearings/reexamining-economic-costs-debt.

Але суспільство йде далі й поступово визнає, що постулати з арсеналу мейнстримних економістів — то звичайні догми, розвіяні минулою фінансовою кризою й відірвані від реальності.

Наприклад, мейнстримні економісти кажуть, що збільшення бюджетного дефіциту й разом із ним державного боргу загрожує збільшенням вартості фінансових «ресурсів», або іншими словами збільшенням процентної ставки, через так званий ефект витіснення. Логіка у них така. Гроші — це дефіцитний ресурс, як будь-який інший матеріальний ресурс, ціна якого визначається за аналогією з фізичним ресурсом (скажімо, золотом чи зерном), тобто як узгоджена ціна між попитом та пропозицією на ринку. Якщо уряд через ситуацію в економіці отримує податків менше, ніж очікувалося, то простою мовою це називають «діркою». Це сигнал бити в набат. Адже в уряді «закінчаться гроші», й він збільшуватиме запозичення фінансових «ресурсів», яких у нього самого зазвичай обмаль. Далі, згідно з цією логікою, коли хтось збільшує попит на фінансові «ресурси», їх стає менше для інших — приватних позичальників (громадян та компаній). Комерційні банки, які є «посередниками» на ринку «ресурсів» між тими, хто надає їх банкам, і тими, хто їх потребує для власного споживання, змушені підвищувати на них ціни. Через це, мовляв, зменшується економічна активність приватного сектора й всієї економіки. Тому порада така: країна «должна жить по срєдствам». Це означає, що для економіки краще, коли уряд дотримується «відповідальної» бюджетної політики й не допускає зростання дефіциту, а ще краще досягає його профіциту. Тобто уряд редукується до сервісу, який можна розглядати «на долоні» або «у смартфоні». А головною інституцією, що опікується макрофінансовою стабільністю, є «незалежний» центральний банк — як у Венесуелі, Аргентині, Зімбабве. Найкращі показники «інвестиційної привабливості» економіки — це (а) зменшення «перерозподілу ВВП через бюджет» і (б) зниження такого популярного коефіцієнта, як державний борг до ВВП. Мовляв, коли ці показники зростають або є великими, то це погано, а коли спадають до низьких рівнів, то добре.

Реальність доводить геть інше.

У США та інших економіках із суверенною монетарною системою збільшення дефіциту державного бюджету й державного боргу сприяє зниженню процентної ставки (а не підвищенню). Тут слід повторити й наголосити: економіки із суверенною монетарною системою! Про це нижче.

Приклади: графік з історії процентної ставки за десятирічними державними облігаціями США https://yhoo.it/37h1Jbu, федеральний борг США відносно ВВП країни https://fred.stlouisfed.org/graph/fredgraph.png?g=lGiW.

Економічна школа сучасної теорії грошей стверджує, що процентні ставки на короткострокові державні облігації, номіновані в національній грошовій одиниці, у монетарно суверенних економіках є політичним вибором влади цих країн.

Мейнстримні економісти закидають, що у таких економіках були періоди збільшення процентних ставок — як-от за головування пана Волкера на чолі ФРС наприкінці 1970-х — початку 1980-х.

Моя відповідь на дорікання така: це зростання процентних ставок було результатом власне дій центрального банку задля «приборкання» інфляції — після того економіка США окрім зниження інфляції зазнала спаду та різкого зростання безробіття. Що слід трактувати як свідомі заходи центрального банку з дестабілізації власної економіки. (А ще ж було дестабілізовано економіки Латинської Америки, котрі сильно залежали від зовнішнього кредиту й зазнали фінансового дефолту. Без особливої схильності до ностальгії за радянською імперією, я не виключаю, що Радянський Союз опинився в економічному застої й далі став розпадатися через залежність від зовнішнього кредиту та попередній і багаторічний перехід економіки на рейки дефіцитних «кредитних ресурсів».)

Як працюють монетарно суверенні економіки? Сучасна теорія грошей пояснює це так.

По-перше, вона розтлумачує, що таке гроші. Гроші — це фінансові зобов’язання, номіновані в національній грошовій одиниці. Чиї це фінансові зобов’язання? У сучасних економіках громадяни та бізнес переважно користуються зобов’язаннями комерційних банків і небанківських фінансових установ. Наприклад, через дебетні чи кредитні картки та через рахунки з інтернет-доступом. Консервативніші громадяни через ризики фінансових установ користуються готівкою, що юридично є зобов’язанням центрального банку тої країни, в якій вона номінована (готівковий долар — це зобов’язання ФРС США, готівкова гривня — це зобов’язання НБУ).

Чому гроші мають цінність? Завдяки податкам. Держава оголошує, що така й така діяльність оподатковується і що саме приймається у вигляді податків від громадян, вона випускає національні гроші в обіг і змушує громадян та бізнес платити національними грошима на користь держави.

Іще у 1886 році Лев Толстой поставив під сумнів логіку мейнстримних економістів щодо грошей. Ті доводили, начебто гроші виникли для зручності обміну задля уникнення бартеру. Толстой залишив нам таке пояснення (цитата російською мовою):

«Известные, какие бы то ни было деньги получают ход между людьми только тогда, когда их насильно требуют со всех. Только тогда каждому они становятся нужны для откупа от насилия, только тогда они получают постоянную меновую ценность. И получает ценность тогда не то, что удобнее для обмена, а то, что требуется правительством. Будет требоваться золото — золото будет иметь ценность, будут требоваться бабки — бабки* будут ценность».

(Л. Толстой «Так что же нам делать?», стор. 248, https://rvb.ru/tolstoy/01text/vol_16/01text/0346.htm.
* Толстой вживає слово «бабки» у його оригінальному значенні: гральні камінці або гральні кісточки з дитячої гри, що в царській Росії середини ХІХ століття так і називалася «гра в бабки», див. http://bit.ly/2knFldC)

Сучасні ж економіки налаштовані таким чином, що уряди приймають до сплати податків гроші у вигляді зобов’язань комерційних банків.

Отже, гроші не є матеріальним ресурсом — вони є ієрархічною системою обліку взаємних боргів між різними суб’єктами економіки. Навіть готівка, яку можна зберігати в гаманці, містить у собі ознаку боргу: це зобов’язання центрального банку перед знеособленим пред’явником.

Чому гроші мають ієрархічну систему? Сутність грошових операцій у тому, що створювати кредит здатен будь-хто, але в суспільстві з еволюцією суспільних відносин з’являється найвпливовіший суб’єкт, який здійснює остаточні грошові розрахунки між різними сторонами кредитних відносин. Саме на уряди випадає така місія, й вони відіграють вирішальну роль у грошовій ієрархії.

Отака дещо спрощена картина грошової ієрархії. Громадяни та бізнес країни використовують як гроші банківські зобов’язання, а банки в свою чергу — зобов’язання центрального банку. Останні ще називають резервними грошима, а простою українською — «живими» грошима.

Звідки з’являються гроші? Ні, переважно вони не збираються й не приносяться в банки. Вони створюються самою грошовою системою країни в межах отієї ієрархічної структури. На кожному рівні гроші створюються для потреб економіки, й одночасно відбувається взаємодія між різними основними гравцями на різних щаблях ієрархії для безперервного й щоденного виконання цією системою функції грошей, а саме платежів із виконання старих зобов’язань та створення нових.

Наприклад, банки власноруч створюють гроші у вигляді своїх зобов’язань, коли купують зобов’язання клієнтів (за договором із кредитування чи з купівлі цінних паперів). Це лише обліковий запис у комп’ютерній системі бухгалтерського обліку.

Для чого банкам потрібні резервні гроші як зобов’язання центрального банку? Банки не кредитують ними громадян чи бізнес! Вони потрібні для (а) платежів між банками, (б) виконання нормативу обов’язкового резервування, коли він не дорівнює нулю, та (в) конвертації власних зобов’язань у готівку на вимогу клієнтів. Резервні гроші не обмежують здатність банків створювати кредит для громадян та бізнесу, і їх велика кількість не означає, що банки мають більшу здатність до кредитування!

Уряд же створює резервні гроші у вигляді зобов’язань центрального банку, витрачаючи згідно з законом про бюджет на поточний рік, — у результаті комерційні банки, що обслуговують рахунки реципієнтів бюджетних виплат, отримують безплатні резервні гроші. Чому безплатні? Адже інакше банки можуть отримати їх лише від центрального банку двома шляхами: (а) у кредит під процент та/або (б) продажем (із дисконтом) певного активу, який прискіпливо відбирає центральний банк. Тому саме уряд через витрати держбюджету створює гроші, що не обтяжені обов’язком їх повернути під процент. Він зменшує їх кількість, коли отримує податкові платежі.

Отож те, що мейнстримні економісти називають ринком фінансових «ресурсів», є повністю під контролем центрального банку, адже транзакції здійснюються суто з його обліковими записами на його балансі. Цей «ринок» дуже нееластичний: під час збільшення кількості резервних грошей у комерційних банках понад звичайні потреби їхня вартість падатиме до нуля, а за їх нестачі — стрімко злітатиме.

Коли є надлишок резервних грошей на рахунках комерційних банків, влада стикається із проблемою зниження процентної ставки до нуля. Для підтримки певного бажаного рівня процентної ставки на резервні гроші можливі два кроки: (1) уряд випускає цінні папери задля заміни резервних грошей, які не приносять дохід банкам, на дохідніший актив — державні облігації; або (2) центральний банк сам випускає, якщо законодавчо це відповідно врегульовано, цінні папери чи просто нараховує на користь комерційних банків потрібну йому процентну ставку.

А як резервних грошей на рахунках комерційних банків не вистачає, влада стикається із протилежною проблемою — стрімким зростанням процентної ставки на них і далі на банківські гроші. Це загрожує борговою дефляцією, коли суб’єкти економіки в гонитві за резервними грошима можуть вдатися до продажу активів за викидними цінами й запустити ефект доміно на певних ринках. Для убезпечення економіки від цієї кризової ситуації влада (через тісну координацію дій між центральним банком та центральним урядом) збільшуватиме обсяг резервних грошей, щоб підтримати процентну ставку на бажаному рівні.

Отже, коли уряд випускає державні облігації — це не є операцією з запозичення для нього «ресурсів»! Це монетарна операція з підтримки певного монетарного показника — бажаного рівня процентної ставки на резервні гроші, навколо якої формуються процентні ставки за іншими операціями, і за ними вже створюються гроші іншого рівня ієрархії — банківські гроші.

В економіці з монетарно суверенною грошовою системою в уряді не можуть скінчитися гроші у вигляді зобов’язань центрального банку, навіть якщо той наголошує в медіа на своїй «незалежності». Адже центральний банк та уряд щодня координують свою діяльність стосовно впливу на обсяг резервних грошей на рахунках комерційних банків, щоб процентна ставка на міжбанківському ринку була весь час на бажаному рівні й система платежів працювала максимально надійно.

Ось у чому сутність орієнтира процентної ставки центрального банку та її впливу на інші процентні ставки, включно з процентними ставками на державні облігації з різними термінами погашення.

Поточна політика центральних банків із маніпулюванням рівня процентної ставки є скоріш незграбним інструментом. Це стосується дій центрального банку (а) як під час приборкання інфляції, коли через підвищення процентної ставки може зрости ризик дефолту в приватному секторі економіки й водночас підживлюється сектор фінансових рантьє, (б) так і під час боротьби зі стагнацією, коли через зниження процентної ставки приватний бізнес мляво реагує на такий стимул. Тому школа сучасної теорії грошей пропонує центральному банку в економіці з монетарно суверенною системою дотримуватися цього правила монетарної політики: тримати рівень процентної ставки на рівні нуль відсотків постійно.

Що є рушійною силою для комерційних банків у створенні грошей (у вигляді власних зобов’язань)?

Коли банки купують зобов’язання інших суб’єктів економіки, ними керує суто прагнення заробити. Розрахунок банків ґрунтується на очікуванні позичальника отримувати прибутки під час дії угоди між ними щодо обміну зобов’язань.

Ризик для конкретного банку, коли клієнт не матиме прибутку, в тому, що прибутковість банку опиниться під сумнівом і надалі він не буде в змозі конвертувати свої зобов’язання у готівку або в зобов’язання успішнішого банку в звичному режимі один до одного. Тобто його один банківський долар (чи гривня, якщо ми згадаємо Україну) не дорівнюватиме одному готівковому доларові (гривні). Загалом по економіці, якщо процес набуде масового характеру, це може спричинити кризу у вигляді дефляції боргів (коли фінансові зобов’язання зменшуються в ціні або навіть не виконують функцію грошей).

Виникає запитання: звідки з’являються прибутки в економіці? Якщо розглядати економіку в цілому, то для її приватного сектора є два джерела прибутку (позитивного грошового потоку між доходами та витратами). Цей той сектор, що поєднує громадян і бізнес країни. Отже, ці джерела: (1) чисті витрати державного бюджету (коли його витрати перевищують доходи) та (2) чисті витрати іноземних компаній і громадян (коли іноземці купують товари та послуги, що є експортом із країни, більше, ніж купується товарів та послуг у них, що є імпортом у країну). До речі, цей підхід свого часу розробив британський економіст Вінн Годлі https://www.bard.edu/levygrad/program/godley/, і він був інтегрований сучасною теорією грошей.

Обидва джерела можуть доповнювати одне одного у створенні прибутку для економіки країни й накопичення багатства у вигляді фінансових чи матеріальних активів.

Проте часом ці джерела стають різноспрямованими. Наприклад, держбюджет уряду може бути бездефіцитним, тобто таким, що не забезпечує потім прибутку для приватного сектора економіки. Тоді єдиний вихід в економіці для нарощування багатства — це підтримувати або збільшувати зовнішній профіцит у торгівлі товарами та послугами.

Зовсім інакше, коли в країні торговельний дефіцит і уряд дотримується профіцитного бюджету: тоді приватний сектор витрачатиме більше, ніж отримуватиме доходу. Цей стан громадяни та бізнес можуть підтримувати запозиченнями або витрачаючи раніше накопичені заощадження у вигляді фінансових активів (багатства). Як показала історія США, така ситуація триває недовго й закладає ґрунт для подальшої боргової кризи, яка виникає через боргові проблеми саме у приватному секторі економіки, а не в державному.

Отже, з усіх важелів управління, що є в руках влади країни, має сенс контроль над внутрішньою економікою, а не над зовнішнім попитом. Адже здатність впливати на інші країни, збільшуючи туди власний чистий експорт, не є посутньою й вдалою стратегією навіть для такої наддержави, як США. Атож, попри політику Трампа щодо збільшення експорту, країна досі має торговельний дефіцит https://fred.stlouisfed.org/graph/fredgraph.png?g=lScn. І ця проблема ускладнюється тим, що іноземні країни радше робитимуть усе, щоб продавати більше в США, ніж імпортувати з них.

Значення для України

Яке значення економічна політика Сандерса має для України?

По-перше, вона показує, що суспільство такої країни, як США, відвертається від політики влади, коли та керується постулатами мейнстримних економістів. Є запит на нову економічну політику. І її розробили економісти від сучасної теорії грошей.

По-друге, суспільство в Україні має справу саме з економістами мейнстрим-ґатунку. При цьому як влада, так і її критики по суті говорять із тої самої позиції — обидва табори схильні описувати грошову систему не так, як вона працює. Мовляв, грошова система — це майданчик, де працюють фінансові «посередники» й вони перерозподіляють гроші як фізичний об’єкт. Для стабільності грошової системи ми повинні «прівлєчь інвєсторов» або отримати наступний транш із МВФ. Нібито між кількістю резервних грошей і рівнем процентної ставки та бажанням економіки кредитуватися через комерційні банки є пряма залежність — наприклад, якщо резервних грошей більше, то й кредитів буде більше, а якщо процентна ставка знизиться, то й економіка почне кредитуватися. Це оманливий підхід. Прибутки — ось що є рушієм економіки й бажання бізнесу кредитуватися у банків. Немає перспективи прибутків — нема й бажання брати кредит, навіть коли його вартість близько нуля. Звідки беруться прибутки у клієнтів банків? Обидва табори вважають, що це не справа фіскальної політики, бо й для одних і других зовнішній кредит в іноземній грошовій одиниці здається порятунком для власної економічної моделі. Адже зовнішній кредитор (байдуже звідки: з Вашингтона, Лондона чи Москви) працює за тим самим принципом — повернення власних грошей через сковування економіки в тісних обіймах мейнстримних економістів. Отже, в обох таборах — я наголошую — модель економіки принципово однакова.

По-третє, якщо піти далі й глянути на секторальні баланси за принципом Годлі, то ми побачимо, що економіка (у чистому вигляді, тобто експорт мінус імпорт) працює без зовнішнього попиту на власні товари та послуги — навпаки, вона продукує попит на імпортні товари та послуги. Таким чином, у нас немає зовнішнього джерела прибутку для внутрішнього приватного сектора (тут не слід себе тішити тим, що у нас є надходження валюти від заробітчан — навіть якщо його включати, то все одно у нас дефіцит поточного рахунку). Навпаки, економіка — її приватний та державний сектори — у постійній залежності від кредиту, номінованого в іноземній грошовій одиниці. Коли уряд країни випускає борги в іноземній валюті, то головний маркер успішності чи неуспішності операції — це рівень процентної ставки проти «минулого разу». Хоча від таких операцій слід відмовлятися без огляду на розмір процентної ставки, навіть якщо та буде від’ємна! Запозичення уряду не у власній грошовій одиниці та підтримання центральним банком країни конвертації власної грошової одиниці в іноземну через так званий режим інфляційного таргетування — є кроками із віддалення монетарної суверенності в Україні, а не з її наближення.

Ось що сказав прем’єр-міністр України Олексій Гончарук в інтерв’ю американському тижневику Newsweek: «США є прикладом держави, яка почала пізніше за країни Старого світу, але перегнала решту, оскільки базувалася на принципах демократії». Тут варто нагадати не тільки поточному очільникові уряду України, а й наступним, що США, коли «почали» й потім «перегнали» решту світу в розвитку, насамперед розуміли: їм слід будувати власну економіку на власній грошовій одиниці — тобто не створювати собі боргу в іноземній грошовій одиниці. Тоді це називалося не бути у боргах перед європейськими фінансистами. Нині це має назву монетарно суверенної економіки, коли уряд випускає цінні папери лише у власній грошовій одиниці й вже не має значення, хто їх купує — чи внутрішній інвестор, чи іноземний.

Показово, як колишній президент США генерал Улісс Грант пояснив це молодому імператорові Японії Мейдзі під час їхньої розмови в Токіо 10 серпня 1879 року:

«Немає нічого страшнішого для країни, як мати іноземні борги. Той, хто позичає стільки грошей, що аж не в змозі їх повернути, стає немічним і потрапляє в кабалу до свого кредитора. Годі й уявити більше приниження! І якщо це страхіття для будь-якої людини, то все ще гірше в масштабі країни. Погляньте на Єгипет, Іспанію чи Туреччину; які вони безпорадні! Національні ресурси геть усі віддані в заставу, і тепер немає нічого, що вони б назвали абсолютно своїм. Єгипетський кедіф [лідер країни] змушений зректися від влади! А в Іспанії просто шалені внутрішні податки — як наслідок надмірних позик із-за кордону. Корупція серед податківців на всіх рівнях невпинно руйнує цю державу, яка славиться потужностями та ресурсами <…> Вам, звісно, відомо, що деякі країни охоче позичають слабшим країнам, щоб можна було верховодити та чинити на них велетенський вплив. Вони дають гроші у кредит заради політичної влади. Вони шукають будь-який привід для кредитування. І тому вони будуть раді війні між Японією та Китаєм, єдиними вільними від зовнішнього правління й диктату державами в Азії, щоб кредитувати їх на своїх умовах і нав’язувати їм ззовні внутрішню політику».

(Збірник документів генерала Гранта, том 29, стор. 201–202 https://msstate.contentdm.oclc.org/digital/collection/USG_volume/id/26268/rec/30)

Японія на той час була більш відсталою, ніж, наприклад, царська Росія. А та лідирувала у такому виді діяльності, який нині називають не інакше як «залучення іноземного інвестора». Відтоді історія мала багато трагічних сторінок. Але вона також довела, що Японія недаремно дослухалася до порад Гранта й стала успішнішою економікою за Росію.

Олександр Вальчишен,
учасник програми PhD з економіки,
Університет Міссурі — Канзас-Сіті,
м. Канзас-Сіті, США
valchyshen@gmail.com

22 січня 2020 року