Воррен Баффет та економісти
(Цей текст вперше був опублікований на сайт “Економічна правда” 16 червня 2020 р.)
7 червня 2020 р.
Серед українських економістів, особливо тих, що пов’язані з фінансовими ринками, ім’я Воррена Баффета є не менш відомим та поважним, ніж ім’я, скажімо, Білла Гейтса чи Ілона Маска.
Хто такий Воррен Баффет?
Це один з найуспішніших та найавторитетніших інвесторів світу, який керує американською фінансовою компанією «Беркшир Гетевей» (Berkshire Hathaway). Багато професійних фінансистів по всьому світу прислухаються до його суджень про загальний стан економіки та фінансових ринків. Але найголовніше, до чого прислухаються, — це які саме фінансові інструменти він обирає, щоб збільшити статки клієнтів своєї компанії.
Успіхи Баффета в інвестиційній діяльності є не менш славетними, ніж операції іншого відомого фінансиста Джорджа Сороса, коли той заробив шалений прибуток тільки на одній оборудці навколо фунта стерлінгів на початку 1990-х.
Щорічний виступ Баффета на зборах акціонерів «Беркшир Гетевей» є настільки значущою подією, що її транслюють провідні медіа-компанії й самі відповіді Баффета на запитання адаптуються для широкого кола громадян (навіть не причетних до інвестиційної діяльності на фінансових ринках).
Образно кажучи, за Баффетом не тільки звіряють годинники, а й звертаються за простою порадою, як слід сприймати певні суспільні процеси, спричинені економічними факторами.
Чому Баффет важливий для України в її нинішній ситуації?
Відповідь на це питання — головна ідея моєї колонки.
Нещодавно, 2 травня, відбулися щорічні збори акціонерів компанії, яку очолює Баффет. (Цього року вони були здійснені в незвичному онлайн-режимі.)
За традицією цього заходу, Баффет крім власної промови мав іще час для відповідей на запитання.
Зрозуміло, що виступ відбувався на тлі пандемії та безпрецедентних заходів проти неї від урядів різних країн, зокрема США, у вигляді карантину та вимушеної зупинки значної частини економік і збільшення дефіциту державних бюджетів.
Головне запитання, що безпосередньо стосується й України, звучало так (див. відео з 4:48:22 хв. або стенограму):
«З огляду на безпрецедентні умови в економіці та зростання рівня держборгу, чи може стати наслідком цього дефолт уряду США за державними облігаціями?»
На що Воррен Баффет відповів:
«Ні. Уряд США є достатньо кмітливим, дотримуючись такого правила — він випускає фінансові зобов’язання у власній грошовій одиниці. Якщо ви випускаєте облігації у власні грошовій одиниці, ви не можете допустити дефолту. Це в Аргентині зараз така проблема, і все через те, що в її уряду фінансові зобов’язання, номіновані не у власній грошовій одиниці. Багато інших країн мали таку саму проблему раніше. І матимуть її в майбутньому. Немає гіршої ситуації, як бути в боргах, що номіновані в чужих грошах.
<…> Борг уряду США не буде зменшений шляхом його погашення. Навпаки, він буде рефінансований [оновлений], і кожен, хто вважає, що він чи вона зменшить рівень державного боргу [помиляється]. Були нетривалі періоди [в історії США], один із них наприкінці 1990-х, коли державний борг США дещо зменшився, але потім влада країни створила ще більше боргів. Головне — це далі випускати борги у власній грошовій одиниці».
(Аналогічно Баффет пояснював і раніше, наприклад у 2011 році.) Чому для економіки України надважливий саме цей фрагмент виступу?
Таке пояснення від Баффета дає принаймні кілька висновків для України:
(1) Влада будь-якої країни — й Україна тут не є винятком — має можливість обрати шлях для розбудови власної економіки. Цей вибір простий, але ключовий, оскільки закладає базу для всієї економіки, і в ньому є дві опції. Перша опція — коли влада вирішує, що борги в економіці створюються суто в національній грошовій одиниці. Тоді дефолт за зобов’язаннями уряду та влади є неможливим — адже влада не несе прямих чи опосередкованих зобов’язань конвертувати власні гроші в іноземні чи в золото. (Дефолти за зобов’язаннями інших суб’єктів економіки можливі, бо в сучасному капіталізмі підприємці йдуть на ризик, який часто виявляється недооціненим.) Друга опція протилежна — це коли влада вирішує, що вона дозволятиме створювати борги в економіці як у власній грошовій одиниці, так і в іноземній. У цьому разі слід розуміти, як каже Баффет, що результат відомий наперед: це дефолт.
(2) Попри рецесію в економіці (чи то через пандемію, як зараз, чи з інших причин, як було раніше чи буде в майбутньому), влада повинна й далі випускати фінансові зобов’язання лише у власній грошовій одиниці. Якщо ж влада країни йде на випуск боргів в іноземній грошовій одиниці — то вона йде найгіршим шляхом. Це хибний вибір.
(3) Перший крок, що відкриває дорогу до дефолту уряду країни, — це рішення із запозичення іноземних грошей. Наразі в Україні поширене вірування, що суперечить тезам Баффета. Нібито економіка України уникає дефолту завдяки подальшому збільшенню боргів в іноземних грошах, адже ми їх «успішно рефінансуємо». Тут слід розуміти правильно пояснення Баффета — саме існування таких боргів, навіть якщо ви їх «рефінансуєте», це дорога в один кінець — у стан економіки, де проблеми є перманентними й тотальними.
(4) Владі країни не слід хибити поширеними уявленнями, що у країни «немає грошей» й що тільки «залучення іноземної валюти» від зовнішніх чи внутрішніх інвесторів є оптимальним рішенням. Такі «залучення» — тобто заходи з випуску нових фінансових зобов’язань в іноземних грошових одиницях — є нічим іншим, як подовженням фінансових та загальноекономічних проблем, з якими суспільство країни буде стикатися й далі. Адже, як каже Баффет, для суспільства «немає гіршої ситуації, як бути в боргах, що номіновані в чужих грошах». Слід позбутися вірування, начебто кредити від «наших іноземних партнерів» — і це стосується «партнерів» по різни боки кордонів України — є рятівними для суспільства.
(5) Борг уряду у власній грошовій одиниці зростає разом із обсягом економіки. Баффет каже прямо: кожен, хто вважає, що зменшить рівень державного боргу у власній грошовій одиниці, насправді помиляється. Досвід США у 1990-х показав, як за президента Клінтона політика, націлена на бюджетний профіцит та зменшення держборгу, призвела швидко до зворотного результату: див. графіки про баланс бюджету та борг федерального уряду США, особливо у періоди 1997–2001 років і далі під час 2000-х. Баффет не пояснює детальніше, чому так стається. Від себе додам, що державний борг, номінований в національній грошовій одиниці, є високоякісним фінансовим активом для суб’єктів господарювання національної економіки, адже за таким активом немає ризику дефолту (див. пункти 1 і 2 вище). І влада завжди здатна без проблем, на вимогу держателя державних облігацій, конвертувати їх без втрати номінальної вартості активу в готівку або депозит у центральному чи комерційному банку. Так відбувається завдяки простому факту — усі ці активи номіновані у власній грошовій одиниці країни, й влада не забезпечує конвертованість власної валюти в іноземну чи в золото.
Не секрет, що в Україні наразі домінує інша думка. Вона настільки звична та поширена, що її можна назвати консенсусом.
Але це не просто «консенсус». На сучасний лад його можна називати «Трускавецьким», хоча історія його поширення в Україна набагато давніша. Минулого літа відбувся сеанс одночасного посвячення до базових принципів цього консенсусу найбільшої за усі часи парламентаризму незалежної України політичної фракції, а саме фракції від партії «Слуга Народу». І цей ритуал довжиною в один тиждень, як відомо, відбувся влітку 2019-го у м. Трускавець (див. відео з 0:50 хв.).
Так-от, основні тези Трускавецького консенсусу, на мою думку, такі:
(1) Завдяки реформам останніх п’яти років економіка України — в найкращому стані за всю історію незалежності. Єдине, що їй загрожує, — це опозиційні політики, що періодично підкидають суспільству розмови про дефолт. Тому реформатори ставлять питання руба на кшталт «хто [з іноземних інвесторів] надасть позику Україні [в іноземній валюті на підтримку економіки], якщо вона» поводитиметься не так? Адже незважаючи на успішні реформи — у нас немає грошей.
(2) Тому для нівелювання вже наявної кризи у бюджетній сфері влада не має альтернативи щодо покриття дефіциту державного бюджету (на 300 млрд грн) і повинна здійснити «логічний крок» у вигляді залучення «офіційного фінансування (МВФ, ЄС, СБ тощо)», хоча визнається, що це призведе до «зростання державного боргу у валюті».
(3) Далі цей консенсус каже, що «якщо ми будемо нормально себе вести», тобто увійдемо у нову програму з МВФ і таким чином отримаємо так зване офіційне фінансування з інших джерел, то уряд України може розраховувати на повернення іноземних інвесторів на ринок внутрішніх запозичень (ринок ОВДП як у гривні, так і в іноземній валюті) та зовнішніх запозичень (ринок єврооблігацій від уряду України). Роз’яснення: знову ж таки йдеться про зростання заборгованості уряду в іноземних грошах.
(4) З другого боку, є критики дій уряду та реформаторів, які, часто не помічаючи, є учасниками цього самого консенсусу. На опозиційних медіа-майданчиках можна почути таке (див. відео з 6:44 хв.): «Ми не сумніваємось, що нам потрібні гроші, що у нас величезний бюджетний дефіцит <…> Врешті-решт гроші слід шукати на інших ринках, давайте звернемося за урядовими позиками до Китаю, наприклад, давайте шукати інших інвесторів для того, щоб конкурувати із МВФ, … давайте запускати внутрішні механізми інвестицій державного дефіциту. У нас на руках у багатих людей за різними оцінками від 40 до 90 млрд доларів». Отже, політологи з опозиційного табору є адвокатами збільшення заборгованості уряду України в іноземних грошах.
І ось мій висновок.
Уоррен Баффет — який, погодьтеся, на своєму віку бачив чимало кризових ситуацій на фінансових ринках як США, так і на міжнародних — прямо каже, що ті країни, чиї уряди опинилися в боргах в іноземних грошах, матимуть проблеми з обслуговуванням таких боргів. За його словами, уряд повинен бути «достатньо кмітливим» і випускати фінансові зобов’язання лише у власній національній грошовій одиниці (див. вище). І навпаки, проблеми виникають із першого ж дня, коли влада (центральний уряд та центральний банк) починає користуватися іноземними грошима шляхом їх запозичення. Саме в цей момент починається шлях до занепаду економіки й дефолту.
В Україні ж превалює думка, що сам факт подальшого накопичення таких боргів є запорукою свободи від фінансових проблем у майбутньому. Головне — «вести себе нормально». Проблеми, як вважається, виникають лише тоді, коли окремі політичні опоненти починають збурювати суспільство розмовами про дефолт, який у разі його допущення приведе економіку до занепаду.
Моя особиста позиція на боці Баффета. Вона сформувалася під час роботи в банківському секторі та на фінансових ринках у 1995–2017 роках. На жаль, мій огляд суджень від представників консенсусу в Україні підштовхує до думки, що досить малоймовірно очікувати, ніби вже цього року це мислення істотно зміниться в напрямку Баффета. Навіть попри весь його авторитет у світі фінансових інвестицій.
Баффет — не перший з авторитетів, які пояснювали економічні успіхи певних країн.
З історії відносин між США та Японією відомий епізод, що відбувся у Токіо 10 серпня 1879 р. Тоді колишній президент США генерал Улісс Грант дав молодому імператорові Японії Мейдзі настанову, до якої той дослухався:
«Немає нічого страшнішого для країни, як мати іноземні борги. Той, хто позичає стільки грошей, що аж не в змозі їх повернути, стає немічним і потрапляє в кабалу до свого кредитора. Годі й уявити більше приниження! І якщо це страхіття для будь-якої людини, то все ще гірше в масштабі країни. Погляньте на Єгипет, Іспанію чи Туреччину; які вони безпорадні! Національні ресурси геть усі віддані в заставу, і тепер немає нічого, що вони б назвали абсолютно своїм. Єгипетський кедіф [лідер країни] змушений зректися влади! А в Іспанії просто шалені внутрішні податки — як наслідок надмірних позик із-за кордону. Корупція серед податківців на всіх рівнях невпинно руйнує цю державу, яка славиться потужностями та ресурсами <…> Вам, звісно, відомо, що деякі країни охоче позичають слабшим країнам, щоб можна було верховодити та чинити на них велетенський вплив. Вони дають гроші у кредит заради політичної влади. Вони шукають будь-який привід для кредитування. І тому вони будуть раді війні між Японією та Китаєм, єдиними вільними від зовнішнього правління й диктату державами в Азії, щоб кредитувати їх на своїх умовах і нав’язувати їм ззовні внутрішню політику».
(Збірник документів генерала Гранта, том 29, стор. 201–202 https://msstate.contentdm.oclc.org/digital/collection/USG_volume/id/26268/rec/30)
Пояснення такого ґатунку йдуть урозріз з усталеною думкою економістів, особливо тих, що походять від неокласичного табору економічної думки.
В Україні пересічним громадян слід розуміти, що попри видимість плюралізму думок у ЗМІ вони є споживачами думок від економістів саме цього (неокласичного) табору.
Особливістю таких економістів, навіть із приставкою «найкращі економісти», є те, що вони не вбачають ризиків для суспільства та економіки, коли в країні створюються фінансові зобов’язання в іноземних грошових одиницях і виплата за якими потребує постійного доступу до зовнішнього кредитора.
Тільки для економістів з іншого табору — з напряму під назвою сучасна теорія грошей (modern money theory) — це першочерговий фактор для занепокоєння щодо країни, її суспільства та громадян. Ця група економістів дає пояснення, як слід убезпечити суспільство та економіку країни від головних соціально-економічних проблем, таких як безробіття, нерівність і брак добробуту серед широких верств населення.
Громадяни України мусять вимагати від політиків не тільки нових облич, а й зміни в їхньому мисленні. Досвід показує, що економістам із неокласичного табору доволі важко позбутися старих і помилкових ідей про економіку. Вихід — у демократичному й цивілізованому відмежуванні суспільства та його обраних представників у владі від ідей ось таких «економістів». Слід долучати альтернативні економічні погляди та принципи — й один із них описаний вище.
Олександр Вальчишен,
учасник програми PhD з економіки,
Університет Міссурі — Канзас-Сіті,
м. Канзас-Сіті, США
valchyshen@gmail.com
